Відведення стічних вод — це зобов’язання кожного муніципалітету і необхідна умова для того, щоб захистити екологію та зробити місто чистим. За більш ніж півторатисячолітню історію Будапешта система каналізації та її організація формувалися різними методами. За часів римлян у місті було збудовано акведуки та канали. У XIX столітті в громадських будівлях і житлових будинках з’явилися туалети зі змивом. Стічні та дощові води збиралися мережею каналізаційних колекторів і відводилися в Дунай, пише budapest.name.
Боротьба з небезпекою
У середні віки акведуки та водопідйомні споруди були широко поширені. У 1416 році звели гідротехнічні конструкції королівського замку Буди, а за часів правління Матьяша I проклали водогін, який працював за принципом рухомих конструкцій. Проте стічні води текли бруківкою вулиць і становили небезпеку для містян. Надлишок води в Пешті та Буді зливався струмками й перетворювався на смердючі болота. Щоб хоч якось розв’язати цю проблему в 1749 році було проведено регулювання рову Ракош. Станом на 1790 рік від його каналу нічого не залишилося, за винятком ділянки вимощеної червоним мармуром з боку Будайської фортеці. Після османської окупації у внутрішніх районах міста з’явилися підземні колектори, спершу для відведення дощової води, а потім і стічних вод.
У період, який передував загальній каналізації Будапешта, будівництво каналів було спрямоване на досягнення найкоротшого шляху до Дунаю. Найстарішим на боці Пешта є канал між вулицями Zsibárus і Kötő. Його побудували в далекому 1780 році. Невдовзі було зведено ще один канал на площі Hal. Каналізаційна система в Буді розвивалася з гірських дренажних канав, які відводили дощові та стічні води з будівель на вулицю. В її облаштуванні використовували труби з дерева та глини.
Трагічні наслідки великої повені в 1838 році багато в чому сприяли розв’язанню проблеми каналізації столиці для забезпечення захисту майна населення. Причиною страшної повені, крім недостатності гребель, стало те, що канали не обладнали шлюзами. Плани розширювати та розвивати каналізаційну мережу було висунуто в 1860 році. Однак лише через 9 років 1869 році англійський інженер сер Джозеф Вільям Базальгетт підготував комплексний проєкт лівобережних каналів. Фактично була створена основна концепція мережі, яку реалізували пізніше.
У 1860 році в Пешті каналізаційні мережі становили 54 кілометри, а в Буді – 26,3 кілометра.
Каналізація Пешта
У 1869 році англійський підприємець сер Мортон Пето представив меру Пешта план розв’язання проблеми щодо каналізації. Підрядник був готовий вкласти 250 000 фунтів стерлінгів на будівництво головних колекторів. Проєкт складався з урахуванням можливості врегулювання Дунаю і топографічних особливостей місцевості. Оскільки Пешт розташований у великому басейні з пагорбами, які схиляються до Дунаю, головні колектори спроєктували спеціальним чином. Місто обслуговувалося комбінованою каналізаційною системою, до якої побутові, промислові та стічні води скидалися в одну секцію. Перший акведук у Пешті звели в 1868 році за проєктом інженера Вільяма Ліндлі.
Гірські водостоки на Будайській стороні слугували стоками для стічних і дощових вод. У 1873 році канаву Ördög було перекрито, щоб запобігти потраплянню смердючих запахів у повітря. Однак сильна злива, яка розпочалася в місті зненацька 25 червня 1875 року, розірвала склепіння канави. Відновлена Ördög стала найголовнішим дренажним каналом Буди. За планами Райтера, перший колектор, що з’єднував канали та давав змогу перекривати їх від повеней, побудували на стороні пештської сторони Дунаю. Таким чином вдалося захистити Пешт під час повені в 1876 році, тоді як Буда була дуже затоплена.
У Пешті воду із закритих каналів перекачували в Дунай за допомогою парових насосів. На основі обговорюваного в 1876 році проєкту Лайоша Лехнера, продуктивність головного колектора і насосної станції збільшилася до 27 м3/сек. Завдяки цій передбачливості основна система збору задовольняла всі потреби Пешта.
У 1889 році почалося будівництво центральної насосної станції столиці, а в 1894 році воно завершилося. Шість великих насосів перекачували стічні води з Пешта в Дунай. Кожна пара приводилася в дію паровим двигуном потужністю 200 кінських сил. У 1907 році облаштували колектори довжиною 25 кілометрів.
Облаштування каналізації в Буді
У Буді головна насосна станція та основний колектор були побудовані в 1917 році. Установку оснастили електричним приводом і розмістили таким чином, щоб приплив стічних вод не загрожував свердловинам Будауйлакського гідровузла. Головний пункт збору води на вулиці Villányi був зведений також у 1917 році.
Після Першої світової війни в Будапешті почався будівельний бум. Для задоволення великого попиту потрібні були нові каналізаційні споруди. У цей час були побудовані насосні станції Angyalföld і Kelenföld, а також каналізація зовнішніх районів зокрема і Келенфельда. Крім продовження системи, важливим завданням також стало підтримання наявної мережі. До 1916 року очищення і ремонт каналізації проводила районна влада з підрядними організаціями. Роботи велися вручну, на рік очищали тільки 1000 сажнів (близько 1900 м). З 1928 року перевіркою та обслуговуванням головних колекторів і водозборів займалися три незалежні організації.
